Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

і рушає з хати. Буря не пускає його із дверей, і він мусить насилу вириватися надвір. Дощ його обливає і промочує наскрізь. Спотикаючись, Іван пробирається крізь зливу і йде в чагарник, а звідти берегом ріки подається в ніч. Страшно шумить очерет, пекельним голосом реве розбурхана річка, але це не шкодить його рівновазі. Іван пробивається сміливо на міст, що спинається, як дах, над лавиною води. Ніч таємнича, непроглядна. Не видно нічого – ніби все довкола перемінилося в хаос, що його здатний відчувати один тільки слух.

Іван-чародій тут хоче причекати його, упиря, і повести із ним двобій. Він напружить усі свої сили, щоб його перемогти. Ховається за ставнею і оглядається кругом. Здається, йому видно в глибокім нічнім мороці.

Іванова хатина недалеко – самітна, низька, з малими віконцями й високою покрівлею, а довкола обросла корчами, є там одне місце, де берегом тягнеться смуга очерету, а далі схил гори, буковий ліс. Коли великі повені, ріка заливає прибережне поле, але той групок, де стоїть його хатина, вона не рушає ніколи. На все це не треба Іванові очей; він знає все довкола. І чатує лише упиря, якого має знищити. Скоро його почуття зливаються в одне із клекотом грозової ночі.

Іван лікує по селу скотину. Звичайно говорить, коли прийдуть до нього: «Нічого я не знаю». Але його просять, і він помагає. Як не помогти, коли дещо може і зарадити. Щоліта бачать, як він на русаля повертається із зіллям з навколишніх гір. Його тоді обходять, аби не пристріти… Люди вже й вигадують: кажуть, що темними ночами він змиває хвороби на річці. А світ для них заселений нечистою силою. Отож Іван-чарівник і має з нею діло, коли вона воює з чоловіком… Як її здолати – це вже його мудрість – але не така, про яку би можна говорити всім.

В селі розповідалося, що під мостом завівся упир. Два роки тому він зловив на мості найкращого легіня і вбив. Щодругого року має право схопити собі молодого хлопця, який йому попаде у руки… Тепер настав його час. Учора вночі Іван чув на річці рев. Упир віщує жертву! Нелегка це робота – піти проти нечистого. Хто буде сильніший – людське уміння чи заклята сила?… Чоловік ще може й помилитися, а тоді йому кінець. Але Іван наважився на це страшне діло. І ось чому…

На краю села, при самому початку дороги, живе удовиця Олена з одною дочкою. Вони убогі, та лице в Олени щасливе, аж рум’яне: дочка її, Маринка, вдалася дуже красною, гнучкою, як прутик, а очі… хто в них загляне із хлопців, того наморока бере… Зате на неї зляться всі сільські дівчата. Зрозуміло, заздрять – і говорять, що такі очі можуть бути тільки у відьмаки. Довкола краси завжди недобрий поговір, а через те стається нещастя… Хатина у вдовиці невеличка, вся у сливнику… Олена при хаті робить усе сама – сила в неї якась невгамівна. А дочка, небога, працює у хаті, рідко коли вигляне на сонце. Не тому, щоб личко було біле чи боїться своїми очима когось приманити: ховається від чужих очей.

Іван також живе удівцем уже немало років. Але був настільки зайнятий своїм ділом, що забув на иньше. Хто б рятував село, якби він попустив?… Багато держить чарівник на своїх плечах!

Але раз, побачивши Маринку, він наче пробудився з тривалого сну. Спочатку світ перед ним запаморочився, усе потемніло. Потім, коли той стан проминув, кров у нім горіла, мов жар, узятий із вогню. Увесь його світ зайняли її очі. Відчував би себе зачарованим, якби таке з ним не було в житті уже другий раз. Він знав, що це – любов. Пам’ятав свою жінку. І тепер таке ожило у його душі… Але усвідомив, що він уже старий, має за сорок років, лице геть у зморшках. І довго дивився у воду на себе… Настрашився того, що з ним сталося. Думав собі якось помагати, але не мав сили, – біль цей був солодкий. Якась внутрішня сила погнала Івана того ж вечора до хати вдовиці. Жінки радо прийняли його…

Відтоді він заходив частіше. Сидів у куті, дивився у вогонь і розказував свої страшні пригоди. Жінки не збагали, що в нього на серці. Але скоро він став їм близьким. Ждали, коли навідається знову. Коли так приходив і сидів, Маринка присідала коло нього і навіть опиралася на його плече. Звичайно, дитина!.. Потім сама стала прибігати до його хатини. Він чувся тоді щасливим-прещасливим. У хаті з того часу багато змінилося – стало чисто, прибрано. Іван роздумував над тим, як би їй сказати усю правду… Серце його підказувало, що не помиляється… І вирішив на ній оженитися…

Але коли одного разу йому довелося обмивати дівчинку від людської заздрости – на броді, в місячному світлі, зовсім голу, – подивився на її майже дитяче тіло, яке від холоду дрижало, і його почуття чомусь несподівано змінилося на батьківське. Ні, не може бути чоловіком такої молоденької. Иньшою любов’ю полюбив Маринку… Як свою дочку… Не йому вже повести її під вінець.

А коли Маринка повернулася з «гусок» – весняної дівочої забави, – прогнана й побита сільськими дівчатами, він дуже розсердився… Того вечора вдома полічив свої гроші і через Олену подарував дещо з них Маринці – на нову одежу. Удовиця думала, що це – заради неї, і дар без слова прийняла. Вона мала свої почуття до того чоловіка… Маринка відтоді почала обпиратися на його плече з усією силою. А в душі Івана від її тепла уже розливалося иньше відчуття, аніж дотепер, і далеко тонше, як те, попереднє. І Олена почала здаватися инакшою, як досі…

А невдовзі сталося таке. До Марини залюбився хлопець із сусіднього села, де хати між скелями, у горах. Коли Іван побачив його – високого, стрункого, з жовтавими кучериками, доладно і красно зодягнутого, наче десь у місті, – одразу спалахнув неприязню. Але потім це пройшло, юнак йому сподобався, і він почав бажати, щоб узяв Маринку. Полюбив його, як свояка…

Якось увечері побачив хлопця на дорозі. Зупинив його, розказав про упиря і просив ночами не йти через міст. Той відповів, що не боїться. Але Іван наповідав, що це не якийсь жарт, бо прийшов час, коли упир стає дуже сильним. Тоді очі хлопця усміхнулися і він, пообіцявши, що буде обережним, подав старому руку… А все-таки своєї обіцянки потому не додержував. Може,